Вікторія РУТКОВСЬКА
ЖИВІ СКАРБИ УКРАЇНСЬКОГО СВІТУ
Жінки клубу «Волинянка» – дієві, активні, ініціативні, завжди в курсі культурних подій столиці. Тому вони охоче відгукнулись на запрошення колишньої голови Черкаського земляцтва, співголови жіночого Об”єднання земляцтв у м. Києві пані Катерини Бойко відвідати міжмузейний арт-проект «ВІКНА» у Національному культурно–мистецькому та музейному комплексі «Мистецький Арсенал». На екскурсію, яка відбулася 7 лютого, прийшли жінки та члени їх сімей з різних земляцтв: Волинського, Черкаського, Луганського, Миколаївського – всього близько 50 чоловік.
«ВІКНА» – це спеціальний артпроект Петра Гончара – художника, директора Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Ідея мистецької інсталяції обдумувалася кілька років і ось ми отримали унікальну можливість побачити її авторське втілення. Сто манекенів у традиційному українському вбранні відкривають виставку «Вікна» у просторому приміщенні Мистецького Арсеналу.
Етнографічний одяг з Музею Івана Гончара, Музею народної архітектури і побуту та Музею українського народного декоративного мистецтва вперше дістали з фондів і об’єднали у одній експозиції. «Представлені етнострої з різних регіонів України датуються ХІХ-ХХ ст. ст. Це, передусім, жіночий святковий одяг. зокрема, унікальні зразки української вишивки, – пояснює наш екскурсовод, науковий співробітник фондів Музею народної архітектури і побуту пані Оксана Гордієць. – Нинішня мода на українські етнічні деталі, фольклорні фестивалі дуже важлива. Але людина також має знати глибину народної культури, її світоглядні засади і знакову систему».
Вся мудрість предків, знання про світ, природу, життя людини втілені в українському традиційному строї. У ньому немає жодної випадкової деталі: чи то на візерунку сорочки, орнаменті на корсетці. Навіть певним чином зав’язана крайка може багато розповісти про дівчину або жінку. Тому народний одяг не старіє, залишається завжди в моді, особливо він приваблює й надихає дизайнерів, які намагаються привернути увагу до нього широкі кола українців і шанувальників народного мистецтва.
Ми, волинянки, не сприймаємо костюм нашого краю як езотику. Навпаки, вивчаємо, реконструюємо його. Так, Галина Бідношей повністю виготовила собі волинський стрій, характерний для її місцевості, – села Вишнів Любомльського району Волинської області. Вона вишиває сорочки, рушники за старовинними орнаментами, перезнімаючи взірці з музейних експонатів.
Шкода, що серед яскравого розмаїття національних костюмів з різних регіонів України не було волинського, тому в якості «живих» експонатів виступили Галина Бідношей, Вікторія Рутковська та Ганна Ярмолюк. Вони прийшли в наших чудових строях. Ми не зрозуміли, за яким принципом формувалася експозиція, але серед величезної кількості етнографічного одягу не побачили зразків народного вбрання Сходу – Луганщини, Донеччини, Півдня України, Слобожанщини, Рівненщини. У Києві зараз багато тимчасових переселенців зі східних регіонів. Напевне, хтось з них завітає на виставку, тому для них важливо було б показати саме українську унікальність їх регіону, багатство костюму, особливості вишивки тощо.
Друга частина виставки – це фотопроект етнографа та художника Петра Гончара. Впродовж своїх подорожей Україною він робив світлини вікон у селах. Митець розповідає, що це лише частина великої роботи, присвяченої змінам у традиційній культурі, що, на жаль, поступово зникає разом з українським селом: «Зазвичай люди заглядають у вікна, але на арт–проекті в музейному комплексі «Мистецький Арсенал» зовсім навпаки – вікна заглядають, спостерігають та уважно вдивляються у людину».
Вікна – це певна межа між світами: зовнішнім і внутрішнім, реальним та ідеальним, нинішнім і прийдешнім. У традиційній культурі вони мають сакральне значення, тому й найкраще оздоблювалися, слугували оберегами від злих сил: крізь них проникало світло, до вікон молилися, як до сонця. Вікно, гарно оздоблене, у квітниках, – живе, воно дихає, приваблює до себе своєю красою й затишком. Забите дошками вікно покинутої хати – викликає сум, жаль, пригнічує, справляє враження безвиході… Адже вікно, як символ, це погляд у світ предків, у їхні душі; воно –мінливість часу та невідворотність долі. А разом з тим – це надія у світле прийдешнє, на мирний завтрашній день, щасливе майбуття наших нащадків.
Дорогі краяни! Радимо вам обов’язково відвідати виставку «Вікна» у Мистецькому Арсеналі і вам відкриється неповторний світ давньої народної культури! Проект триватиме до 1 березня 2015 року за адресою: вул. Лаврська, 12, їхати до М «Арсенальна», далі – автобусом №24, трол. № 38. Вихідний – понеділок.
Жанна ШНУРЕНКО,
голова жіночого клубу «Волинянка»
Вважаю. що роль жінок не на передовій воєнних подій, а в тилу народ України ще поцінує. Головне, щоб настав мир. А нині вони волонтерами їдуть на передову і доглядають за пораненими у лікарнях. Вони плетуть маскувальні сітки, “кікімори”, носки та рукавички. Шиють балаклави, маскувальний одяг і навіть труси. А скільки консервації, виготовленої їхніми золотими руками відправлено воїнам.
Впевнена, що жінки повинні об”єднуватись в організації, клуби і сміливіше впливати на зміни у житті нашої країни. На жаль, зараз кількість та активність жіночих об”єднань зменшилась. Тому ми, жінки з різних земляцтв, завжди раді зустрітись на різних заходах, які проходять у Києві. Ось і цього разу співголова жіночого Об”єднання земляцтв у м. Києві Катерина Володимирівна Бойко та її донька Вікторія організували таку чудову зустріч у Мистецькому Арсеналі. Особливо ми раділи зустрічі з нашими колегами з луганського жіночого клубу “Землячка”. Їм зараз особливо важко.
В процесі екскурсії ми ділились новинами, враженнями від останніх подій, своїми переживаннями та поглядами. Висновок один – ми всі єдині і вболіваємо за свою країну.
Ми, волинянки, щиро вдячні Катерині Володимирівні та Вікторії за цей захід і можливість зустрітись. Я, як співголова нашого жіночого Об”єднання, вважаю, що подібні заходи треба проводити частіше, щоб ми знали своє коріння – історію, культуру.
Щодо самого арт-проекту, можу сказати, що він був не унікальним, але досить незвичним. Незвичним було саме поєднання вікон і костюмів.
Вишивка та строї, які ще довго-довго будуть жити як у побуті, як елементи сучасного вбрання, як візитівка України, і вікна, які руйнуються разом з домівками або замінюються пластиковими вікнами і відходять у минуле.
Мене, особисто, “зачепили” саме вікна. Згадалась моя родова домівка у центрі Луцька, побудована у 1925 році. Вона стоїть і досі. І вікна були прикрашені і зверху, і знизу оздобою з дерева, і красили їх завжди волошковою фарбою. Зараз там нові господарі і інші вікна. А взагалі, я звернула увагу на виставці, що більшість вікон викрашені також синім кольором.
В нашій родині вікнам приділяли значну увагу. Вони завжди повинні були бути охайними. По-друге, не порожніми. На вікнах завжди стояли кімнатні квіти. А ще пам”ятаю, коли не було тюлі, мама на машинці вишивкою “решильє” вишивала фіранки. Так у нас називали шторки на вікнах. Пізніше вже вікна почали прикрашати по сучасному – тюль, гардини. Тому, у мене вікна викликали ностальгію за родинною домівкою, рідними і більше викликали душевні переживання, ніж костюми. Та й дівчата старались сфотографуватись саме біля вікон. Було смішне бажання зазирнути у вікно. Зазирнути у минуле… Туди ще можливо. А от, що чекає у майбутньому?.. Заглядай не заглядай – не відомо…
Г. М. Нищик -Прийомська:
МИ ПОБУВАЛИ НА СВЯТІ НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА
Зустрічі із земляцтвами завжди дарують радісні хвилини. Але ця зустріч була надзвичайною, тому що в такий важкий час для нашої країни, для нашого народу, коли йде війна, гинуть люди, потрібно допомагати і військовим, й цивільним людям, які потрапили в біду. А тут об’єдналося розуміння того, що наш народ – мужній і здатний жити та радіти життю в цю важку пору. Для цього потрібно мати душу поета, щоб висловити дійсні враження від побаченого. 100 костюмів! І кожний достоїн, щоб ним милуватися: і вишивка, й мереживо, гаптування і пошиття, і ткання – все підібрано зі смаком. Які золоті руки в наших жінок, що вони творили таку красу – адже все це виконувалося вручну! Неперевершені враження отримала від символічних українських вікон. Ще й надзвичайно зворушливо розпочалася екскурсія. Тільки–но підійшли до першого вікна і екскурсовод розпочав зворушливу розповідь, починаючи з нашої історії по суті теми, коли несподівано з’явився Петро Гончар – художник, який фотографував ці вікна, зробив їхню проекцію на побілені стіни, що можна, без перебільшення, назвати шедеврами. Шкода тільки, що їх замалюють…
Все побачене для мене є творами мистецтва, які злилися в одне ціле – рідне наше українське село. У вікна з квітниками, барвистий одяг, і українські наймелодійніші пісні, які нам заспівав чоловічий хор «Чумаки». Це було так до речі: 25 поважних чоловіків, всі у різних вишиванках. А як співали! Одна пісня краща від іншої. Всі були захоплені цієї красою! Звичайно, збирали кошти на підтримку захисників нашої Батьківщини. Наш талановитий, мужній народ обов’язково переможе. Слава Україні! Героям слава!
