В рамках координації роботи земляцьких об’єднань областей та регіонів України Товариство «Чернігівське земляцтво» у м. Києві, якому за планом випало бути координатором у січні-березні 2012 року, керівники цих громадських організацій здійснили другий десант на Чернігівщину.
В рамках координації роботи земляцьких об’єднань областей та регіонів України Товариство «Чернігівське земляцтво» у м. Києві, якому за планом випало бути координатором у січні-березні 2012 року, керівники цих громадських організацій здійснили другий десант на Чернігівщину.
Визначаючи маршрути поїздок керівників земляцьких об’єднань по древній Сіверській землі, очільник Товариства «Чернігівське земляцтво» у м. Києві В.В. Ткаченко керувався мудрими словами Джавахарлала Неру «Все, що ми маємо – є даром минулого, далекого і близького. Воно закінчилось і його не змінити, а майбутнє – можна».
Перша поїздка відбулась у січні 2012 року на древню Козелецьку землю, знану Трипільською культурою Євминки та невеликих Шуляків, козацьким Булаховим та графськими Лемешами, волосним Чемером та древнім Крехаєвим, літописним Моровським та науковим Прогресом, партизанськими Гнилушами-Лебедівкою та боярським Єрковим, замковою Вовчою Горою та дворянськими Сивухами, печенізькою Карасинівкою, мілітарною Десною… цей список ще довго можна продовжувати, адже Козелеччина уособила в собі чи не весь хід історії України. Але гості встигли ознайомитись лише з історією та духовними надбаннями древнього Свято-Георгієвського жіночого монастиря у с. Данівка, неповторною величчю Іконостасу Собору Різдва Богородиці роботи Растреллі, пам’ятки архітектури середини XVIII століття, оглянули неповторні рушники, вишиванки, скатертини та знаряддя для майстрів полотна у Музеї історії ткацтва Чернігівщини у м. Козелець.
Вразила представників земляцьких об’єднань раціональність в організації роботи сучасного приватного підприємства «Вітрила Міклухо-Маклая» та дивовижні експонати першого в Україні приватного Музею Миколи Міклухо-Маклая, створеного на власні кошти сучасних меценатів – депутата Чернігівської обласної ради Надії Петрівни Міклухо-Маклай та її чисельної родини: чоловіка Олександра Івановича, доньки Діани, синів Андрія, Юрія, Олександра.
Вдруге земляцький десант висадився на древній землі Батурина, стежками якого ходили Гетьмани України; землі, від якої черпали наснагу Дмитро Туптало, Адам Зернікау, Пилип Орлик, Гедеон Одорський, Володимир Сокальський – не злічити.
Незважаючи на те, що Батурин можна віднайти далеко не на кожній мапі України, всі члени нашої делегації добре знали славну історію столиці гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи, Кирила Розумовського. Гостей вразила не лише архітектурна спадщина, до якої можна навіть доторкнутись рукою, відчути подих далекої минувшини, але й високий патріотизм людей, які нині оберігають нашу історичну спадщину. Здавалось, Наталя Федорівна, наша екскурсовод, яка впродовж дня кілька разів розповідала відвідувачам одну і ту ж історію, щораз переживає і душею і серцем батуринську трагедію. А ще пишається своїм прізвищем, Сердюк, древнього походження, належність якого доведена істориками та розтлумачена як «Охоронець порядку».
Подолавши 215 км. шляху до Батурина, наш автобус рушив поміж сіл, селищ і невеличких хуторів ще до однієї національної святині – родового маєтку Тарновських і Харитоненків, який у ХІХ – на початку ХХ століття був одним з найбільших осередків української культури. До неї тяглися люди, на плечах яких тримались мистецькі обрії України, – Шевченко і Гоголь, Максимович і Яворницький, Рєпін і Глінка, Костомаров і Куліш. Десятки славетних імен… нині – це повсюдно відомий Національний історико-культурний заповідник «Качанівка».
Між Парафіївкою та Качанівкою, у селянській глибинці, наш автобус перехопили вершники, козаки «Соколиного хутора». А обабіч дороги стояла розкішна бричка, запряжена парою гарних коней. Гості наші не те, щоб злякались такого корсарського захоплення, але дух у них перехопило від того, що древня Чернігівщина зберігає не лише пам’ятки історії, культури українського народу, а й відроджує добрі духовні традиції наших предків.
Вражав розкішний одяг вершників: жупани, мережані золотом, сиві каракулеві папахи, червоні чоботи зі шпорами, бувалі в бувальцях шаблюки. Коні гарцювали, ніби вимагаючи швидкого соколиного лету по засніженому полю. Господар «Соколиного хутора», пан Микола гостинно запросив нас до своєї садиби. Чимчикуючи засніженою сільською вулицею (старших жінок везли на бричці) під лемент собак і півнів, наші гості і гадки не мали, що їх очікує: на ганку стояла господиня дому в національному вбранні з хлібом-сіллью та гронами калини на старовинному рушнику, господар, як годиться, з сулією перваку, настояного на зубрівці, і два сини-соколи з традиційним салом, часником і соленими огірочками.
Гуркотом гармати супроводжувалось преломлення хліба головою Товариства «Чернігівське земляцтво» В.В. Ткаченком. А в домі, у селянській печі, впрівав куліш.
Посмакувавши традиційними українськими козацькими стравами, наша делегація вирушила до музейного комплексу Національного історико-культурного заповідника. На жаль, надвечірні сутінки та засніжені доріжки не дали змоги помилуватися витворами паркового мистецтва, але архітектурні пам’ятки вражали величністю та абсолютним гармонійним поєднанням рукотворної краси і одвічної краси природи.
Не знаю, як реагували мої супутники на те, що власним єством долучились до місць, де творили світові класики слова і пензля, а у мене серце захлиналося від щастя – я торкаюся паркету, по якому ходив наш Кобзар, мої руки відчиняють двері зали, у якій Михайло Глінка творив неповторну музику «Руслана і Людмили», я стою на терасі, де народжувались шедеври Рєпіна.
Але все має свій початок і свій кінець. Тож, уже в автобусі, під сяйвом вечірнього місяця, хтось із моїх супутників пригадав одну добру прикмету: хто хоч раз побував у Качанівці, неодмінно сюди повернеться.
Мандрівка представників понад 20 земляцьких організацій по Чернігово-Сіверській землі, що відгороджується від нинішнього метушливого світу розкішними лісами та мрійливими озерними плесами, завершилась. Наші гості, вражені побаченим впродовж дня, полишали автобус з надією, що озвучена кимось прикмета про неодмінне повернення у краї, де вікопомна минувшина, мистецькі звершення та нерукотворна краса природи, справдиться, і вони неодмінно ще повернуться у край нетлінних національних цінностей, щоб осягнути вищу магію сивої давнини, відчути дух нескореної землі, на якій впродовж віків творить філософію життя нескорений народ.
